Українська поезія!!!

[Admin]

Геній Української Нації
Тарас ШЕВЧЕНКО

***

Думи мої, думи мої,
Лихо мені з вами!
Нащо стали на папері
Сумними рядами?..
Чом вас вітер не розвіяв
В степу, як пилину?
Чом вас лихо не приспало,
Як свою дитину?..

Бо вас лихо на світ на сміх породило,
Поливали сльози... чом не затопили,
Не винесли в море, не розмили в полі?.
Не питали б люде, що в мене болить,
Не питали б, за що проклинаю долю,
Чого нуджу світом? «Нічого робить»,—
Не сказали б на сміх...

Квіти мої, діти!
Нащо ж вас кохав я, нащо доглядав?
Чи заплаче серце одно на всім світі,
Як я з вами плакав?.. Може, і вгадав...
Може, найдеться дівоче
Серце, карі очі,
Що заплачуть на сі думи,—
Я більше не хочу.
Одну сльозу з очей карих —
І пан над панами!
Думи мої, думи мої,
Лихо мені з вами!

За карії оченята,
За чорнії брови
Серце рвалося, сміялось,
Виливало мову,
Виливало, як уміло,
За темнії ночі,
За вишневий сад зелений,
За ласки дівочі...
За степи та за могили,
Що на Україні,
Серце мліло, не хотіло
Співать на чужині...
Не хотілось в снігу, в лісі,
Козацьку громаду
З булавами, з бунчугами
Збирать на пораду.
Нехай душі козацькії
В Украйні витають —
Там широко, там весело
Од краю до краю...
Як та воля, що минулась,
Дніпр широкий — море,
Степ і степ, ревуть пороги,
І могили — гори,—
Там родилась, гарцювала
Козацькая воля;
Там шляхтою, татарами
Засідала поле,
Засівала трупом поле,
Поки не остило...
Лягла спочить... А тим часом
Виросла могила,
А над нею орел чорний
Сторожем літає,
І про неї добрим людям
Кобзарі співають,
Все співають, як діялось,
Сліпі небораки,—
Бо дотепні... А я... а я
Тілько вмію плакать,
Тілько сльози за Украйну...
А слова — немає...
А за лихо... Та цур йому!
Хто його не знає!
А надто той, що дивиться
На людей душою,—
Пекло йому на сім світі,
А на тім...
Журбою
Не накличу собі долі,
Коли так не маю.
Нехай злидні живуть три дні
Я їх заховаю,
Заховаю змію люту
Коло свого серця,
Щоб вороги не бачили,
Як лихо сміється...
Нехай думка, як той ворон,
Літає та кряче,
А серденько соловейком
Щебече та плаче
Нишком — люди не побачать,
То й не засміються...
Не втирайте ж мої сльози,
Нехай собі ллються,
Чуже поле поливають
Щодня і щоночі,
Поки, поки... не засиплють
Чужим піском очі...
Отаке-то... А що робить?
Журба не поможе.
Хто ж сироті завидує —
Карай того, боже!

Думи мої, думи мої,
Квіти мої, діти!
Виростав вас, доглядав вас,—
Де ж мені вас діти?
В Україну ідіть, діти!
В нашу Україну,
Попідтинню, сиротами,

А я — тут загину.
Там найдете щире серце
І слово ласкаве,
Там найдете щиру правду,
А ще, може, й славу...

Привітай же, моя ненько,
Моя Україно,
Моїх діток нерозумних,
Як свою дитину.

[1839, С.-Петербург]
_________________
Сьогодні усе для тебе —
Озера, гаї, степи.
І жити спішити треба,
Кохати спішити треба —
Гляди ж не проспи!

[Admin]

Тарас ШЕВЧЕНКО

***

Минають дні, минають ночі,
Минає літо, шелестить
Пожовкле листя, гаснуть очі,
Заснули думи, серце спить,
І все заснуло, і не знаю,
Чи я живу, чи доживаю,
Чи так по світу волочусь,
Бо вже не плачу й не сміюсь…

Доле, де ти! Доле, де ти?
Нема ніякої,
Коли доброї жаль, боже,
То дай злої, злої!
Не дай спати ходячому,
Серцем замирати
І гнилою колодою
По світу валятись.
А дай жити, серцем жити
І людей любити,
А коли ні… то проклинать
І світ запалити!
Страшно впасти у кайдани,
Умирать в неволі,
А ще гірше – спати, спати
І спати на волі,
І заснути навік-віки,
І сліду не кинуть
Ніякого, однаково,
Чи жив, чи загинув!
Доле, де ти, доле, де ти?
Нема ніякої!
Коли доброї жаль, боже,
То дай злої! злої!

21 декабря 1845,
Вьюнища
_________________
Сьогодні усе для тебе —
Озера, гаї, степи.
І жити спішити треба,
Кохати спішити треба —
Гляди ж не проспи!

[Stomat]

Я так вважаю...що Шевченко є ц всіх..давайте щось рідкісніше!
_________________
"Нам нада спутитися нижче, к народу" - доносится мляве.
Чим нижче тим просто волосся більш кучеряве...

[Poltavochka]

Василь Симоненко

Найогидніші очі порожні,
Найгрізніше мовчить гроза,
Найнікчемніші дурні вельможні,
Найпідліша брехлива сльоза.

Найпрекрасніша мати щаслива,
Найсолодші кохані вуста,
Найчистіша душа незрадлива,
Найскладніша людина проста.

Але правди в брехні не розмішуй,
Не ганьби все підряд без пуття,
Бо на світі той наймудріший,
Хто найдужче любить життя.

29.09.1962
_________________
Вітре, брате милий, дай мені натхнення!
Я прийнять не можу тишу і смирення!
Мої крила вільні підіймають душу,
Я не можу повзать... Я літати мушу!

[Stomat]

Тридцятилітній Буратіно,
Я все такий же оптиміст,
Пропив давно свою Мальвіну,
Що мав - пустив коту під хвіст.

Але щовечора я п'яний
Сміюсь в харчевні на весь рот,
Веселий гарний, дерев'яний,
Країни дурнів патріот.

Я п'ю - і море по коліна,
Бо знаю: завдяки вину
Я, проспиртоване поліно,
В житті цьому не потону.

Позаяк Юрій
_________________
"Нам нада спутитися нижче, к народу" - доносится мляве.
Чим нижче тим просто волосся більш кучеряве...

[Stomat]

Алкохоку
Здавалось, лиш учора
Ми разом сіли пити,
А вже на дворі осінь...

Задзвонив телефон
Не знімаю я трубки -
Ще півпляшки лишилось.

Ах, як співає пташка,
Ах, як вона співає!
Іще сто грам замовлю.

Учора я надравсь,
Сьогодні в дупу п'яний -
А може, це любов?

Як смішно всі внизу
голівки задирають -
З балкона я стругнув.

Сьогодні вдруге я
Хрещатиком проходжу
І ні з ким випить...

Ах, як сюркоче
Цикада у траві -
Рубля лиш не хвата.

Усе той сон страшний -
Шампанське й самогон
Плюс вермут й тепле пиво.

Ах, бульбашко легка
В шампанськім золотім...
Аристократа жизнь.

Позаяк Юрій
_________________
"Нам нада спутитися нижче, к народу" - доносится мляве.
Чим нижче тим просто волосся більш кучеряве...

[Poltavochka]

Зелені очі із туману...
Погасло світло назавжди,
В полоні ти самообману,
В лещатах підлої біди.

Закрився світ в однім пориві.
Зриваєш одяг на лету
І потопаєш в сильній зливі,
Забудеш істину просту.

Той потяг сильний до відрази,
Згораєш в полум’ї до тла.
І поступово, не відразу,
Втрачаєш крапельки тепла.

В очах пустих нема прозріння,
Нема до світла вороття.
Клубок зміїного сплетіння.
Отрути келих п’єш до дна...
_________________
Вітре, брате милий, дай мені натхнення!
Я прийнять не можу тишу і смирення!
Мої крила вільні підіймають душу,
Я не можу повзать... Я літати мушу!

[Admin]

Знайшов на одному форумі, досить цікаво...


Моєму найдорожчому коханню

Забути хочу твої руки,
Твою усмішку, твої очі.
Між нами – лиш стіна розлуки,
Забути б наші вечори і ночі.

Жевріє в серці ще кохання,
Та ти не той і я не та.
Ти обійняв мене востаннє
І понеслись вперед літа.

Життя моє без тебе не змінилось,
Хоч залишився в серці болю слід.
І те страждання все перетерпілось,
І на душі розтанув лід.

Ім’я твоє не можу вимовляти,
Щоб не торкнути струночки душі.
Не хочу голос твій я пам’ятати.
Пройшли роки – і ми уже не ті.

Кохати більше я не буду.
Й тобі не раджу, хоч тебе
Ніколи в світі не забуду,
Хоч ти давно забув мене.


Я тебе кохаю

Ти боляче мені зробив. Не знаю,
Чому недобре так мені.
Не знаю, чому так сильно я кохаю
І що такого я знайшла в тобі.

І на душі мені погано.
Не плачу, не молю, мовчу.
Я думала – все буде гарно,
А біль у горлі від плачу.

Сльоза не впала. Почекаю.
Бо, може, ще подзвониш ти.
Ти чуєш: я тебе кохаю!!!
І тихо прошу: ”Подзвони…”

Мій телефон мовчав. І я не спала.
Тобі, напевно, краще там.
Там інша. Я це знала.
І знов казала: “Не віддам”.

В кімнаті моїй знов стоять
Тобою не даровані найкращі сині рози.
Ти боляче мені зробив.
І на подушці моїй знову сльози.



Де ти?

Пожовкле листя на траві,
І очі дивляться, сумують.
Листок зім’ятий на столі,
Мене вже більше не почують.

І вкотре я тобі писала
Про свої ніжні почуття?
Хоча адреси я не знала –
Цей кожен лист у небуття.

Я так хотіла розказати,
Як я сумую з року в рік,
Як уночі боюся закричати,
Щоб в сні ти знов не зник!

І з болем я на тих дивлюся,
Хто з усмішкою радо йде.
Щовечора, щодня молюся
Й питаю небо: “Де ти? Де?”



Мовчало сонце

Мовчало сонце в далині…
Моє кохання теж мовчало.
Дивилась в очі я твої,
Хоча тебе не впізнавала.

Не впізнавала рук, лиця.
Пройшли роки, пройшло кохання.
І ти не схожий на борця,
Що у життя кладе бажання.

Нема у серці тої сили,
Що нас тримала рік чи два.
Спокусу, полум’я згасили –
І вже нічого в нас нема.

Кохання наше мало силу,
Та час його поруйнував.
Не я його спалила, вбила,
І ти його не зачіпав.

Ми стоїмо з тобою на руїнах,
На тих, які залишив час,
І сонце вже освітить нові крила,
Нове кохання, та не нас.



Прилітай

Пам’ятай: ми були молодими,
Пам’ятай сімнадцяту весну,
Юність, що мов пісня лине,
Дружбу щиру, казку чарівну.
Пам’ятай, де мить твого дитинства
Промайнула швидко, чутно ледь пройшла.
Пам’ятай, де мрія твоя перша
Ще одну, таку ж, знайшла.
Пам’ятай любов ту незвичайну,
Що тебе зустріла навесні.
Хоч у пам’яті вона живе, звичайно,
Хай приходить також уві сні.
Ми усі колись розлетимося.
Прошу тільки: пам’ятай
Те, з чого все почалося,
І хоч подумки до школи прилітай.



Залиш у серці

Залиш у серці поцілунок,
А на очах залиш сльозу.
Нехай це буде мій дарунок
Тобі на пам’ять про красу.
Тобі на згадку про кохання,
Про сонце, молодість, весну,
Про деколи смішне мовчання,
Про пору нашу чарівну.
Не забувай мене, коханий!
Не забувай, кого любив.
І хай загояться всі рани
Від того, що когось згубив.
Від того, що кришталь розбився:
Упала знов чиясь сльоза,
Бо ти іще раз помилився:
Керує світом не краса.



Була любов

Була любов. Було кохання.
Було усе, що на світанні
Зникає, мов жадана ніч.
Була усмішка. Були очі,
Що лиш під впливом тої ночі
Здавались вірними тобі.
Були слова, переживання,
Хвилини щастя і мовчання,
А зранку дощ солоних сліз.
Та ніч пройшла. І все минулось.
Для когось просто так забулось,
Комусь заснути не дає.
Була любов. Було кохання.
Було нестримане бажання,
Що серце й душу розбива.



Не завжди казка

Коли нестерпно, аж до болю,
Стає від того, що в неволю
Свої думки переживання
Ведеш свідомо від кохання,
То хочеться кудись втікати,
Забути все і не кохати.
А почуття від того болю
Й тебе запрошує в неволю.
А лиш коли той біль минеться,
Тоді і смак життя збагнеться:
Любов нам дали не для того,
Щоб ми страждали знову й знову.
Любов – щось чисте, мов кришталь.
Хай жодному не буде жаль,
Що він на світле почуття
Розтратив все своє життя.
Нехай ніхто не пошкодує,
Що шепіт серця щораз чує,
Коли з’являється людина
І неповторна, і єдина.
Хоча любов – не завжди казка,
Не перемога, а поразка,
Але ніхто не заважає
Комусь сказати: “Я кохаю…”



Замало

Я відчувала твого пульсу частоту,
І наше дихання переривалось.
Вдивлялись очі в темноту,
Знайти нічого не вдавалось.
Я відчувала щось таке,
Що вже раніше відчувала,
Та було це колись палке.
Твого вогню мені замало.
Я відчувала, що ми двоє
Мов загубились в темноті.
І вже не ступлю я з тобою
На одну стежку у житті.
Я відчувала твого пульсу частоту,
Та вже частіший пульс я відчувала.
Сприймала дотик твій і твою теплоту,
Але цього, повір, замало.



*******

Найлегше сказати: “Забудь”.
Найважче, звичайно, забути,
Бо в серці не просто хто-будь,
Такого вже може й не бути.

Не тяжко сказати: “Прости”,
Не тяжко таке попросити,
А тяжко провину нести,
І тяжко, звичайно, простити.

Нелегко мовчати в ту мить,
Що сльози ллються рікою
І серце чуже аж щемить,
Від сліз обливається кров’ю.

Найлегше сказати: “Люблю”.
Найважче, звичайно, збагнути,
Що в серці не просто хто-будь,
Такого вже може й не бути.



*******

Я кличу море. І немає.
Немає того, що завжди
Мене до тебе повертає,
Коли мене покличеш ти.

Я все кидаю. Забуваю
Згадати хоч би раз про те,
Що зовсім іншого кохаю,
Що знов обманюю себе.

І я біжу. Сміюсь сльозами,
Бо знаю точно: кожен раз
Усе закінчиться словами:
„Нехай Господь пробачить нас”.

І ось аж море. Море раю,
І насолоди, і тепла,
А гіркоти не помічаю
До того, як суха щока.

Я кличу море. І немає...
Немає моря, висоти.
Тієї, на яку здіймає
На своїх хвилях помилки.



*******

Чийсь дратівливий рух руки,
Хоч і не щире – все ж зізнання,
Фізичну спрагу і плітки
Ми називаємо коханням.
Вуста і розум – все холодне,
А серце – наче просто так.
„Кохання” – просто слово модне,
А хто кохає – той дивак.
Очей сузір’я, теплі ночі,
Та не в теплі всі почуття,
І не в мовчанні слова „хочу”,
І не в відриві від життя.
Кохати треба хоч би вміти.
А як не вмієм, хай і так.
Як навіть назву замінити,
Я знаю: лишиться дивак.
І сподіваюсь, що ніколи
Нащадкам нашим не введуть
Новий предмет в середній школі
Про зниклого кохання путь.



*******

Чи знали ми, що все минеться
І нам залишить тьмяний слід?
Чи знали ми, що не знайдеться
Це літо серед інших літ?
Чарівні миті, сподівання,
Зародження ночей, краси, життя,
Щось схоже на хмільне смеркання,
На шлях у ніч без вороття...
Без відчуття тепла людського
Або нехай і з відчуттям,
Забувши все одно про нього,
Давали полум’я лише серцям.
Дивились в небо і літали.
Нічого не спиняло нас.
І ми чудово знали, знали,
Що це один-єдиний шанс.



До миті прощання

Подих до миті прощання,
Краплинка надії в руці.
Не перша любов й не остання
В одному і тому ж лиці.

Подих до слова гіркого.
Стукіт шалених сердець.
Було усе і нічого.
Драми тривожний кінець.

Срібло тремтить в оксамиті.
Дрібно тремтить і рука.
Є ще одна мить до миті.
І в горлі стоїть гіркота.

Струну біля серця порвати,
Щоб легше без неї було.
Про неї – одне: пам’ятати.
Про тепле добро і про зло.

Погляд до миті прощання.
Сльози течуть по щоці.
Де перша любов і остання?
Чи, може, в отому лиці?..



New

Нове обличчя і нове ім'я.
Нове настільки, що не впізнається.
За тим новим ховалась вчора я.
Сьогодні все таким старим здається.

Нове, старе - абстракція всесвітня.
Асиметрична карта без морів,
Без суші. Лиш гарячка літня,
Якою час перехворів.

Нове завжди стає старим.
Доріг назад в житті немає.
Тож уперед, за всім новим...
Старе колись з доріг зникає.

Нові обличчя. Імена нові.
Нове - як свіже, не таке, як було -
Інакше почуття, інакше в голові...
І про старе давно забули.




Тільки очі

Знай: це не темрява з вітром летить.
Це волосся. Циганськії очі.
Перший рух, перший крок, перша мить –
Все під наглядом пильної ночі.

І отак – кожен раз. Все – для всіх.
І порожнім зостанеться серце.
Інший рух, інший крок, інша мить –
Все життя мов чуже пронесеться.

Сивина доторкнеться, злякає.
Стане срібною темінь нічна.
Тільки очі вогонь не втрачають,
Бо щовечора плаче вона.

Всі думки повернутися – марні,
Бо дороги назад в нас нема.
Тільки очі: ще чорні та гарні...
Та лякає її сивина.

Вчора сонце як завжди сідало,
Розливаючи кров по морях.
Пристрасть в серці із серцем вмирала,
Правда з легкістю в темних очах.
_________________
Сьогодні усе для тебе —
Озера, гаї, степи.
І жити спішити треба,
Кохати спішити треба —
Гляди ж не проспи!

[dudik]

Я писав вірші і малював не погано,але це минулось хоча деколи хочиться почати знову.
Мені подобається поезія І. Франка

МОЯ ЛЮБОВ
Вона так гарна, сяє так
Святою, чистою красою,
І на лиці яріє знак
Любові, щирості, спокою.
Вона так гарна, а проте
Так нещаслива, стільки лиха
Знесла, що квилить лихо те
В її кождіській пісні стиха.
Її пізнавши,чи ж я міг
Не полюбить її сердечно,
Не відректися власних втіх,
Щоб їй віддатись доконечно?
А полюбивши, чи ж би міг
Я божую її подобу
Згубити з серця, мимо всіх
Терпінь і горя аж до гробу?
І чи ж перечить ся любов
Тій другій а святій любові
До всіх, що ллють свій піт і кров,
До всіх, котрих гнетуть окови?
Ні, хто не любитть всіх братів,
Як сонце боже, всіх зарівно,
Той щиро полюбить не вмів
Тебе, коханая Вкраїно!
27 іюня 1880
_________________
Слава Україні ! ! !

[Poltavochka]

До жертв трагедії в Беслані

Тільки кроки і більш нічого,
Тільки ранок, але не день,
Тільки сльози й слова до Бога,
Тільки шепіт сумних пустель.

В них немає того, що в тебе.
Сонця й неба у них нема.
Їм і ночі уже не треба:
Їм навіки журби пітьма...

Стільки болю і стільки муки!
Тільки горе і пекла жар.
Біль навколо, слова розпуки.
Біль навколо...страшний кошмар.

Крові краплі стекли на попіл,
Подих тихий і гучний крик,
Свічки сяйво і вічний спокій,
Чорні сльози із-під повік...

Тільки очі навіки сяють,
Тільки сльози блищать завжди.
Сотні ангелів в небо злітають...
Їх на землю уже не жди.
_________________
Вітре, брате милий, дай мені натхнення!
Я прийнять не можу тишу і смирення!
Мої крила вільні підіймають душу,
Я не можу повзать... Я літати мушу!

[dudik]

Файно але якщо б ше на пам"ять вивчити,вот було класно !!!!!!!!!!
_________________
Слава Україні ! ! !

[Poltavochka]

Так давай, починай вчити, а як може зустрінемось то перевірю...
_________________
Вітре, брате милий, дай мені натхнення!
Я прийнять не можу тишу і смирення!
Мої крила вільні підіймають душу,
Я не можу повзать... Я літати мушу!

[Stomat]

ДАВАЙТЕ ВИДАВАТЬ ІНТЕРНЕТ АЛЬМАНАХ!!!!!!!!!!!!!!
_________________
"Нам нада спутитися нижче, к народу" - доносится мляве.
Чим нижче тим просто волосся більш кучеряве...

[Admin]

Я люблю тебе! Як важко сказати ці головні слова! Чому? Тому що справді цінуєш! Тому що знаєш, що хтось на тебе чекає! Тому що любиш . . .

Я люблю тебе! Як довго я мріяв тобі про це сказати. Мені добре коли в мене є твоя підтримка, твої добрі, лагідні обійми. Мені з тобою весело і сумно, добре і не дуже. Ти як жива вода, як лікувальний бальзам! Ти мене найкраще розумієш. Мені здається, що я знав тебе завжди. Ти для мене така близька, і така далека. Ти як зірка, як промінь яскравого сонця в літній день! Ти...

Я люблю тебе! А пам’ятаєш мій від’їзд? Ти зоставалась сама, така сумна і одинока. Тільки дощ посланий небом зміг тебе розвеселити! Він крокував вокзалом і вимальовував на калюжах дивовижні візерунки. А ти, задивившись, майже забула про той сум, про мій від’їзд. Цей дощ був подарований природою тобі і мені. Радіючи, як дитина весняному дощу, ти стрибала по веселих калюжах не думаючи ні про що. Яка ж ти тоді була гарна! І кожна крапля несла тобі безмежну радість та великий сум. Я поїхав... І по дорозі той дощ грався на вікні чудернацькими барвами. Я вже думав про те, як я повернусь, як зустрінеш ти мене і проведеш по рідному місту, зачаруєш його знайомістю і звичністю.

Я люблю тебе! Ти найкраща. Мені так погано без тебе! Кажуть, що якщо дуже часто казати ці три заповітні слова, то вони з часом втрачають свій зміст. Але я в це не вірю! Так тяжко, коли тебе немає поруч. Хочеться чути тихенькі звуки твого голосу, твій галас і шум. Хочеться чути тишу твоїх ночей! Я зараз далеко від тебе, але знаю, що ти мене завжди пам’ятаєш. Втомившись після складного дня, я підходжу до вікна. Чудовим візерунком в ясну ніч по небу розкинулись дрібненькі зірки. Але серед них я побачив одну – ту, яка про мене знала все, яка не полишала мене ні на хвилину. Я був з нею, а вона зі мною. Можливо, це тільки я собі таке придумав, але мені тоді здалося, що вона сяє більше від усіх, і саме мені. Я думав про тебе. Постійно думав! Мабуть ти вже знаєш чому...

Я люблю тебе! Скоро вже час повертатися. Але як мені не було б добре там де я зараз, я весь час за тобою скучаю. Скільки б я не їздив, скільки б не бачив, все одно я знаю, що такої, як ти немає в світі. Тому що ти особлива! Ти вражаєш мене своєю красою і мудрістю. Мені здається, що ти ввібрала в себе всю все це знання віків. Я безмежно довго можу ходити по наших вулицях і спілкуватися з тобою. Твій твердий і мужній характер допомагає мені у житті. Але ніяк не допомагає його зрозуміти. Можливо, я недостойний тебе. Адже то ТИ, а то я. Я люблю тебе! Я ніколи тебе не покину. Хоч як би не було складно жити, я буду з тобою. Я думаю, що для тебе теж дуже важливі моя підтримка і розуміння. Ти тільки скажи, ти тільки поклич! Я готовий допомогти, я вже допомагаю!

Я люблю тебе! Ти повинна пам’ятати наші зустрічі над Дніпром, прогулянки нашими улюбленими вулицями твого улюбленого міста, твого єдиного міста.

Я люблю тебе! Хоча в тебе є ще тисячі таких, як я! Я ніколи тобі не зраджу. Я не поїду від тебе знову. Я повернувся. Ти рада? Я бачу, що так. Ти віриш в мене, я теж в тебе вірю. В тебе є майбутнє.

Я люблю тебе ... рідна Україно!
_________________
Сьогодні усе для тебе —
Озера, гаї, степи.
І жити спішити треба,
Кохати спішити треба —
Гляди ж не проспи!

[Stomat]

МЕТЕЛИКИ
Метелики - дивні створіння, красиві, яскраві, барвисті, літаючі, вільні, добрі й злі, смачні і не дуже, денні і нічні, сезонні,
Але усіх їх десь зображають. На чашках, на матрацах, подушках, білизні, одязі, роблять татуювання на внутрішній стороні жіночого
стегенця...Ах скільки символів в метеликах. Вони такі красиві і такі ламкі...як життя.
А ти маєш чашку з метеликами...їх там близько 20, ти ніколи їх не рахував, чомусь не хотілось.ЧОМУ? ти боявсь що їх буде там
забагато? лишимо...щовечора ти наливав до цієї кружки води на ніч і клав біля ліжка...хоча рідко коли ти до ранку доторкавсь
до тієї кружки, до тієї води, до тих метеликів. Ти мабуть просто хотів, щоб біля тебе була вода, якщо ти спітнілий від страху
раптом прокинешся, хотів щоб біля тебе літали метелики...літали уві сні, на яву, хоча ти боявся комах. А коти їх не бояться.
Зранку чомусь в чашці було води менше...менше ніж ввечері, хоча ти ніц не пив її ту воду...коти п"ють воду...щоночі ти ставив
ту воду біля ліжка для кота, мабуть!!!
Вода дає життя. І забирає. Чашки б"ються, але метелики ні. Вода ллється підлогою. Все зламано? Клей? Наркомани?Ні просто
знедолені, просто вони не матимуть того кота, того ліжка, тих метеликів...
В однім невідомім місті, в однім невідомім підвалі жив Толя, жив, тужив, пив, нюхав клей, бив інших і забирав гроші, щоб
прожити, він не був злий, він заздрив.
"Чому хтось живе отак - має все, а ще й нарікає?!"Щовечора Толя писав, він писав листи, різним людям. В листах були його вірші,
проза, все що в нього було - його талановиті твори. Він віддавав все, всю свою душу невідомим людям у своїх творах. Брав листа
клеїв марку, писав випадкову адресу і надсилав.КУДИСЬ! ХАЙ ЛЕТИТЬ. Можливо колись прочитає того листа чарівник і оживуть з
творів сімнадцятирічного хлопця мама, тато, кохана і кіт і метелики...
Молоденька студентка біологічного факультету - нічого особливого, як вважали її одногрупники. Окуляри, завжди хвіст, мішкуватий одяг
невеликі груди, неідеальна фігура, купа родимок, веснянки, купа книжок в рюкзаку і ГРОШІ. Таткові гроші які вона не хтіла витрачати
А інші використовували її доброту, так попсово і древньо як світ...використовували її гроші. Розумна інтелігентна, але наївна вона
щодня дурила себе уявними друзями...єдині її друзі були метелики. Вона мала величезну колекцію метеликів. Одногрупники називали її
з сарказмом "Оля - матильок". Оля отримувала листи. Папір, ручка і метелики!!!
Другий поверх старого будинку в центрі міста, що коштує шалені гроші...бідний художник, що не хоче продавати цих апартаментів, вони
дають йому натхнення. Ще його бабуся художниця в такім то році писала тут картини. А при виході з будинку він їх продавав. За чисто
символічні гроші. А в його майстерні були метелики. Метелики і жінки, метелики і квіти, метелики і життя, метелики і смерть, інші
картини давно згоріли. 4 роки тому Сашко отримав листа, який змінив його життя. Від відомого художника він став божевільним писателем
метеликів...він згубив друзів. Друзів??? ЗГУБИВ!!! Та знайшов спокій і щастя, правду почуттів.
Толік сидів зимовим ранком у підвалібкдинку одного зі спальних районів, тобто не будинку, а так залізобетонної коробки. Які він
ненавидів, він хтів жити у справжнім домі...старовинному домі!!! Де стіни розповідають історії, щепочуться, де страшно і цікаво.
У кожнім листі він писав де живе...іраптом у маленьке віконце в підвалі влетів конвертик з написом "МЕТЕЛИКУ ВІД ОЛІ" Раптом він
він забув дихати. Перший раз йому принесли листа, листа про який він все життя мріяв. Обережним рухом розкривший ого він побачив
неймовірне, засушеного метелика в скляному футлярчику, і сторінки, багато сторінок...велики лист.
І от Толік плакав...на тих сторінках Оля описала життя, знущання над нею з боку оточуючих, використання її...і раптом витерши сльози
він зрозумів...що може кохати...а в кінці він побачив запрошення на елітну виставку метеликів. Піду...А раптом??? НІ! але таки піду.
Дописавши останнього метелик, Олександр Андрійович, або просто Сашко зібрав речі, вдягнув чудернацького кольору краватку...і пішов,
він ішов дивитись на метеликів, що їх лиш на 2 дні привезли до музею. Він йшов пішки, бо не мав грошей навіть на тролебус, благо йти недалеко.
Але ковзко...як ковзке наше життя...раптове...і небувале...ще по дорозі до того музею Оля, забивши на всіх і їдучи в метро зустріла там Толю,
не знаючи що то він. Вона дивилась Йому в очі...довго...станції три, чи тридцять, чи триста, кількість не мала значення, мало значення те, що
очі сяяли добром...коханням, вони кохали.
Оля втратила свідомість - ЕМОЦІЇ. І в цей момент відкрились двері. Не зважаючи ні на кого, ніби проходячи мимо хлопчина підхопив її, вже
точно кохану і виніс її з вагону...а коли вона прийшла до тями то опинилась на лавочці в метро...і сама, може то сон, таких людей не існує.
А Сашко продавав картини перед входом до музею..для того щоб нашкребти гроші на той квиток до музею.
Але "Наша міліція нас береже...".
- Дакумєньтікі на тарговлю...
- А я не торгую пане.
- Шо?
- Я віддаю мистецтво в хороші руки за внески.
- Половину од тих внесків або пройдьомтє.
Завелась сварка...І от раптом блискавично...метелики на картинах загіпнотизували Толіка і він біжучи вдарив міліціянта...і побіг. тікав,
рятуючи Сашка. Втік, врятував, Герой, метелик.
І от Олександр Андрійович в музеї...Оля теж...і Герой-метелик.
Знову блискавка - наче в калейдоскопі в очах у Толіка мільйони метеликів... ЩАСТЯ...він ніколи не бачив стільки ЩАСТЯ!!! ї
- Дякую синку...(сказав Сашко побачивши хлопчину)
- За що?
- за те що врятував від отих синіх.
- А правда що я ваш син?
- Чому ти так пождумав...?я хотів мати сина...я йоо маю...уявно...він написав мені листа, де показав метеликів, він змінив моє життя.
- То де він зараз...
- Я не знаю, той лист був раптовий...від невідомої мені людини.
І от Толя зрозумів, що то Його батько... УРА ВІН МАЄ БАТЬКА!!!Та ні..я не зізнаюсь...я не буду тягарем...я і так проживу:( раптом
в хлопчині прокинулось щось що сказало:
- Не пощастило...бувайте!
Толя розвернувся і йшов до протилежної частини зали, плачучи, і розуміючи що дурень...навколо купа щастя і БОЛЮ!!!
БЛИСКАВКА!!!
Так швидко - як в кіно. Поштовх лобами, очі в очі - до біса багато тепла, таке враження що у світі раптово водночас почався сезон опалення,
світла, наче ввімкнулись усі лампочки і рекламні щити, і навіть прожектори підводних човнів світять з тих оченяток і КОХАННЯ... В очах і в
залі пахне кохання...ПОЦІЛУНОК, дівчинка в свої 18 перший раз цілувалась по дорослому, дол цього ж з хлопцем якого зовсім не знає, хоча
знає, більше за все знає вона про нього...більше за все...
І ось вони стали метеликами і злетіли...злетіли щасливі, злетіли рідкісні і неповторні, лишаючись на землі! Люди літають - як метелики.
- А чи можна вмерти від щастя??? спитав Толя.
- Ні...дурненький, від щастя не вмирають...
і раптом на губах у Олі стало солоно - то була Толіна кров...

Волочай Володислав
_________________
"Нам нада спутитися нижче, к народу" - доносится мляве.
Чим нижче тим просто волосся більш кучеряве...