Українська поезія!!!

[Poltavochka]

Про що писать? Не знаю знову.
А руки рвуться до пера...
Яку обрати тему нову?
Чи ще згодиться та, стара?..

Про що писать? Не маю гадки.
Як вилить все, що там кипить?
Покинуть, й знов шукать світанки
В країні дивній цій віршів.

Щеміло серце знов нестерпно,
Коли по вулиці пройшла.
Сказать про це кому відверто,
Сказать, що знов не те знайшла...

Дідусь старенький був в аптеці,
Стояв ледь-ледь він на ногах.
Країну захищав від смерті
Колись зі зброєю в руках...

Тепер болять ті дужі руки,
І чути він погано став,
Забули мабуть його внуки,
Лишивсь у цілім світі сам...

В аптеці, що для ветеранів,
Хотів від болю щось знайти,
Хотів знайти собі відради,
Щоб легше хрест свій донести...

Зневажливо два продавця
Йому копійки віддавали
І кепкували з „молодця”,
Мов недорізані кричали.

На щастя, чув дідусь не все:
Хвороба слух його ступила,
Та знав він добре все оте –
Хвороба серця не ступила...

Не вистачало дідусю
На ліки... знов не вистачало,
Все мужньо стерпівши пішов,
Хоч серце сильно калатало...

Ну скільки ще знущатись можна?
Ще скільки крові треба пить?
Їм серця вирвати не можна...
Та можна віку вкоротить...

------------------------

Круто про метеликів.... І Я ЛЮбЛЮ ТЕБЕ... Admin, сам писав?
_________________
Вітре, брате милий, дай мені натхнення!
Я прийнять не можу тишу і смирення!
Мої крила вільні підіймають душу,
Я не можу повзать... Я літати мушу!

[Stomat]

вірш прикольний але рима трохи куцувата
_________________
"Нам нада спутитися нижче, к народу" - доносится мляве.
Чим нижче тим просто волосся більш кучеряве...

[Admin]

"Я люблю Тебе" знайшов в Інтеренті, дуже гарна річ. тому вирішив закинути.
На жаль таланту письменника в мене немає
_________________
Сьогодні усе для тебе —
Озера, гаї, степи.
І жити спішити треба,
Кохати спішити треба —
Гляди ж не проспи!

[Poltavochka]

Великі очі дивилися з-під густих чорних вій... Такі сумні і такі допитливі... Темні, як ніч, зіниці були повні крижаних сліз. Навіщо світ? Навіщо життя? Навіщо та холодна весна забрала останню надію?

Раніше ці очі сяяли радістю і безмежною любов’ю до того жорстокого, зрадливого життя. Колись давно вони були світлими і яскраві сонячні промені гралися у них. А тепер лише пітьма безодні і безкінечний дощ...

Майже рік минув, але все було так само, час не лікує. Нерви уже не відчувають нічого крім страшної туги. Розпечений пісок обпалював босі ноги, але вона не звертала уваги. У пам’яті все ще та мить розлуки: останній погляд на вокзал, останній знайомий звук і остання рідна душа лишилась десь там... Тільки єдина світлина нагадує про той час.

Душа уже надто пуста і надто залякана. Невідома мова, дикі, напіводягнені люди і той сморід. Немає чим дихати... Червоне сонце не знає жалю, жорсткі стебла впиваються в колись ніжні пучки пальців.

Тут багато таких як вона. І в усіх темні порожні очі, без будь-якої надії. Віра полишила цю місцину... Хижий клекіт ворожої мови. Мов загнані лані вони прагнули оборонятись, але зрозумівши що допомоги не буде, лишили порожніми оболонки фізичного тіла, які вже не відчували наруги і були глухими до всіх катувань і варварських розваг.

„Чому вона примусила запродатись добровільно? Де те обіцяне благополуччя? Чому я тут? Чому...”- лунало в запаленому мозку новітньої рабині. Тіло не відчувало болю, криваві язви і білі плями. Чорночубі хазяї більше полюбляли собак. А вони були найдешевшим знаряддям.

У кожних очей тут своя історія. Але всі мають солодкувато-терпкий присмак болю і солоний смак сліз. Коли скінчиться ця каторга? Невже вона так і не згадає і не забере їх звідти?

Полиновий запах розпачу змінився тихим слабким запахом диму, невідворотної біди. По колючим просторам плантації не віяв вітер. Сморід... Якою ж дорогою має бути та бавовна!..

Колись чорна коса злиняла під чужинським сонцем, смарагдові очі стали якимись блідими, мов в далині від неї вони втрачають свою яскравість, і пишні вуста витончились і потріскались від постійних страждань.

Там вона лишила своє серце, єдине, заради чого ще дихала – свою донечку. Останній дотик до крихітної ручки, останній погляд у такі ж смарагдові очі... Як давно це було! Десь у минулому житті коли вони ще були поруч, усі троє.

Великі очі дивилися з-під густих чорних вій вперто вдивлялися у зблідлу фотокартку, мов намагалися повернутися до них обох, знов відчути їх запах. Здавалось тоді вона ожила б, помолоділа, вмилася б джерельною водою і ті великі смарагдові очі знов би загорілися.
Вона вирішила, що втече! Той сморід і пекельна спека більше не втримають її! Хоч би ще раз побачити донечку і її! Більше нічого не треба...
Коли ж згадаєш про неї, Україно?..
_________________
Вітре, брате милий, дай мені натхнення!
Я прийнять не можу тишу і смирення!
Мої крила вільні підіймають душу,
Я не можу повзать... Я літати мушу!

[Stomat]

наче все супер - ідея і таке інше..але чогось не стає....якось воно напружує( в хорошому сенсі) на початку...кульмінація---слабенька(відносно початку) і занадто відкрита розв"язка..трохи перероби кінець і це буде твір що серйозно пробирає до кісток!
_________________
"Нам нада спутитися нижче, к народу" - доносится мляве.
Чим нижче тим просто волосся більш кучеряве...

[Poltavochka]

Дякую за поради. Попрацюю...
_________________
Вітре, брате милий, дай мені натхнення!
Я прийнять не можу тишу і смирення!
Мої крила вільні підіймають душу,
Я не можу повзать... Я літати мушу!

[Poltavochka]

Перероблена і покращена версія

Великі очі дивилися з-під густих чорних вій... Такі сумні і такі допитливі... Темні, як ніч, зіниці були повні крижаних сліз. Навіщо світ? Навіщо життя? Навіщо та холодна весна забрала останню надію?

Раніше ці очі сяяли радістю і безмежною любов’ю до того жорстокого, зрадливого життя. Колись давно вони були світлими і, яскраві сонячні промені гралися у них. А тепер лише пітьма безодні і безкінечний дощ...

Майже рік минув, але все було так само, час не лікує. Нерви уже не відчувають нічого крім страшної туги. Розпечений пісок обпалював босі ноги, але вона не звертала уваги. У пам’яті все ще та мить розлуки: останній погляд на вокзал, останній знайомий звук і остання рідна душа лишилась десь там... Тільки єдина світлина нагадує про той час.

Душа уже надто пуста і надто залякана. Невідома мова, дикі, напіводягнені люди і той сморід. Немає чим дихати... Червоне сонце не знає жалю, жорсткі стебла впиваються в колись ніжні пучки пальців.

Тут багато таких як вона. І в усіх темні порожні очі, без будь-якої надії. Віра полишила цю місцину... Хижий клекіт ворожої мови. Мов загнані лані вони прагнули оборонятись, але зрозумівши що допомоги не буде, лишили порожніми оболонки фізичного тіла, які вже не відчували наруги і були глухими до всіх катувань і варварських розваг.

Тиша – це щось недосяжне. Тут ніколи не буває цілковитого спокою, хоча ні... Всередині вони пусті і спокійні, бо не мають ніяких думок, тільки пекуча образа.

„Чому вона примусила запродатись добровільно? Де те обіцяне благополуччя? Чому я тут? Чому...”- лунало в запаленому мозку новітньої рабині. Тіло не відчувало болю, криваві язви і білі плями. Чорночубі хазяї більше полюбляли собак. А вони були найдешевшим знаряддям.

Скільки пекельних задумів роїться в темних глибинах мозку бездушних наглядачів! Людина не може витримати ТАКОГО! Шкіра тріскалась від спеки і батогів, тіло не слухалось від постійної наруги і невиліковних хвороб, думки переривалися. А перед очима та єдина світлина...

У кожних очей тут своя історія. Але всі мають солодкувато-терпкий присмак болю і солоний смак сліз. Коли скінчиться ця каторга? Невже вона так і не згадає і не забере їх звідти?

Полиновий запах розпачу змінився тихим слабким запахом диму, невідворотної біди. По колючим просторам плантації не віяв вітер. Сморід... Якою ж дорогою має бути та бавовна!..

Колись чорна коса злиняла під чужинським сонцем, смарагдові очі стали якимись блідими, мов в далині від неї вони втрачають свою яскравість, і пишні вуста витончились і потріскались від тих „заробітків”.

Великі очі дивилися з-під густих чорних вій, вперто вдивлялися у зблідлу світлину, мов намагалися повернутися до них обох, знов відчути їх запах. Там вона лишила своє серце, єдине, заради чого ще дихала – свою донечку. Останній дотик до крихітної ручки, останній погляд у такі ж смарагдові очі... Як давно це було! Десь у минулому житті коли вони ще були поруч, усі троє.

Життя зовсім полишало руїни молодого тіла. Хоч би ще раз побачити донечку і її! Адже дехто втікав! Пісок сипався занадто швидко. Сморід... Очі на невловиму мить запалали смарагдом...

Червоне сонце заходило за чужий небокрай. Гарячий пісок холонув і холонула на ньому українська донька, міцно притиснувши до запалих грудей маленьку світлину...
_________________
Вітре, брате милий, дай мені натхнення!
Я прийнять не можу тишу і смирення!
Мої крила вільні підіймають душу,
Я не можу повзать... Я літати мушу!

[Stomat]

Прикольно..правда ще крутіше аби сюжет закінчувавсь трагічніше...але то не обов"язково бо на колір та смак товаришів брак!
_________________
"Нам нада спутитися нижче, к народу" - доносится мляве.
Чим нижче тим просто волосся більш кучеряве...

[Admin]

Мені дуже подобаються вірші і поезія, яку ми тут пишемо.
В мене є пропозиція, яка співпадає з пропозицією Стомата.
Зробити Інтернет-альманах в який увійде творчість учасників нашого форуму.
Думаю з часом зголоситься більше людей.
Для цього я виділю місце і можна якесь доменне ім'я, наприклад
http://www.poezija.medalmusic.com.ua або щось в такому плані.
Хто хоче бути керуючим у цій справі?
Потрібні добровольці, які заповнять базу даних.
Я її розроблю і поясню, що робити. Саму поезію я вже якось розміщу.
Також зроюлю спеціальну форму, щоб можна було закидати вірші в базу.
Тож чекаю на ваші думки.
Буду радий будь-якій допомозі!!!
_________________
Сьогодні усе для тебе —
Озера, гаї, степи.
І жити спішити треба,
Кохати спішити треба —
Гляди ж не проспи!

[dudik]

Скільки талантів,а альманах це круто,я ЗА обома руками.
Poltavochka
пішов дальше вчити !
_________________
Слава Україні ! ! !

[dudik]

А Стомат у нас буде критиком
_________________
Слава Україні ! ! !

[Poltavochka]

Я теж за альманах чи ще щось.
Запропонувала б свою допомогу, але не дуже кумекаю в комп"ютерах , все ж можете розраховувати на мене
_________________
Вітре, брате милий, дай мені натхнення!
Я прийнять не можу тишу і смирення!
Мої крила вільні підіймають душу,
Я не можу повзать... Я літати мушу!

[Stomat]

Я хочу вести ту рубрику...і як сказав Дудік з моєю роботою критика буде дуже гарно сумсним!!!!!!!!!!
_________________
"Нам нада спутитися нижче, к народу" - доносится мляве.
Чим нижче тим просто волосся більш кучеряве...

[dudik]

Я не сумніваюсь.
_________________
Слава Україні ! ! !

[Poltavochka]

Криштальна водиця омиє тебе,
Вогню не боїться те серце живе.
Крізь неба простори душа до зірок,
А спритнії пальці вже тиснуть гачок...

Пухнастая казка на плечі сіда.
Втікає під землю у надра біда.
Тихесенько кроки бруківкою чуть,
Забудеш нарешті де істини суть...

Відправ увесь спокій до тих пірамід,
Закрутиться швидше запалиться світ!
Крізь тебе проходить і смуток, й журба –
Лишається тільки душа молода.
_________________
Вітре, брате милий, дай мені натхнення!
Я прийнять не можу тишу і смирення!
Мої крила вільні підіймають душу,
Я не можу повзать... Я літати мушу!